Знову скорбота огорнула Прилуцьку громаду. На щиті до рідного дому повернувся наш земляк – солдат Збройних Сил України ЛОБОДА Олександр Володимирович, який віддав своє життя в боротьбі з російським окупантом.
Олександр Лобода народився 16 листопада 1989 року в Прилуках. Дитинство його було звичайним, але вже змалку він вирізнявся щирістю, допитливістю та життєрадісністю. Навчався в Прилуцькому ліцеї №7, де його пам’ятають активним і відкритим учнем. Після 9-го класу здобував професію слюсаря в Прилуцькому професійному ліцеї.
Олександр був людиною з великим серцем – добрим, щирим, відкритим до людей. Умів довіряти, завжди відгукувався на прохання про допомогу та не залишав інших у біді. Спокійний, працьовитий, чесний і сумлінний – таким його знали рідні, друзі й ті, хто працював поруч із ним.

До 35-річчя Незалежності України

Закінчення. Початок в №31

– Познайомився, вона мені сподобалась, і я прожив із нею шістдесят років, – говорить він із особливою теплотою.
– Гаврилівна була надзвичайно вродливою жінкою. Вона була справжньою господинею, доброю й люблячою дружиною, турботливою матір’ю та ніжною бабусею. Її любов, щедрість душі й невтомна працьовитість зігрівали рідних і створювали в домі затишок і злагоду.
Вони одружилися в 1962 році. Весілля було простим, як і в більшості молодих родин того часу. Без ресторанів, без дорогих кортежів. Зібралися у власному домі найближчі рідні, друзі з роботи, посиділи за святковим столом, пораділи за молодят. Так тоді жили люди.
– Ми любили одне одного. Оце й увесь секрет.

Віктор КОПАЧЕВСЬКИЙ
м. Прилуки

До 35-річчя Незалежності України

Напередодні 35-ї річниці Незалежності України особливо гостро усвідомлюєш: сила держави народжується не лише на полі бою чи у високих владних кабінетах. Вона зростає з мільйонів чесно прожитих людських життів. Саме такі люди, як Володимир Іванович Кузьменко, десятиліттями своєю працею будували економіку країни, забезпечували світлом оселі, підприємства, школи й лікарні, виховували дітей у любові до рідної землі. Він пережив воєнне лихоліття, відбудову, зміну епох, став свідком наро- дження незалежної України й донині щиро вболіває за її долю. Його життєвий шлях – це приклад справжнього патріотизму без гучних слів: чесно працювати, берегти людську гідність, любити своє місто та свою Батьківщину. Саме на таких людях тримається Україна, і саме їм ми завдячуємо тим міцним фундаментом, на якому вже тридцять п’ять років розбудовується наша незалежна держава.

Є люди, про яких не кричать заголовки газет, але саме на таких людях десятиліттями тримається країна. Вони не шукали слави, не прагнули високих посад, а просто чесно виконували свою роботу. Одним із них є прилучанин Володимир Іванович Кузьменко, якому 6 червня цього року виповнилося 90 років.

Свобода України щодня виборюється ціною людських життів. За можливість жити на рідній землі, навчати дітей, працювати й будувати майбутнє українські воїни платять найвищу ціну. На жаль, Прилуцька громада знову в жалобі – 27 липня земляки провели в останню путь свого Героя, який віддав життя, захищаючи Батьківщину.
На щиті до рідного дому повернувся український військовослужбовець, солдат Збройних Сил України МАЩЕНКО Євгеній Станіславович.
Євгеній Мащенко народився 6 липня 1985 року в польському місті Легниця, де на той час працювали його батьки. Згодом родина переїхала до села Соколівське Кіровоградської області. Там він навчався в Іванівській загальноосвітній школі, яку закінчив після дев’ятого класу.

Знову чорна звістка сколихнула Прилуцьку громаду. Війна продовжує залишати по собі не лише зруйновані міста та села, а й спустошені людські серця. 27 червня прилучани зібралися біля Собору Різдва Пресвятої Богородиці, щоб зі скорботою та глибокою вдячністю провести в останню земну дорогу свого земляка – захисника України, який, віддавши сили й здоров’я на службі Батьківщині, відійшов у вічність.
Схиливши коліна, громада попрощалася з солдатом Збройних Сил України РОМАНЧЕВИМ Олегом Валерійовичем.
Олег Валерійович народився 11 серпня 1973 року в Прилуках. Тут пройшли його дитинство та юність. Навчався в Прилуцькій загальноосвітній школі №14, після закінчення восьми класів здобув професію автоелектромеханіка в Прилуцькому професійному училищі. Працював за фахом на підприємствах рідного міста.

Продовження. Початок у №24

Вона працювала.
Розвивалася.
Жила.
А найголовніше – вистояла.
Одного разу впливові люди намагалися домогтися закриття та продажу друкарні.
Людмила Самойленко категорично відмовилася погодитися на це.
Їздила до обласного керівництва.
Відстоювала колектив.
Відстоювала підприємство.
І перемогла.
Після того друкарня пропрацювала ще багато років.

Прилуки в скорботі…
Знову чорна звістка прийшла з передової…
На щиті до рідного дому повернувся наш земляк – загиблий військовослужбовець, матрос Збройних Сил України БАБЕНКО Андрій Володимирович. Йому навіки 32…
Прощання із захисником України, який віддав своє життя, боронячи нашу державу від російських загарбників, відбулося 16 червня у Храмі на честь ікони Божої Матері «Цілителька» (біля Прилуцької центральної міської лікарні).
Народився Андрій Бабенко 10 грудня 1994 року. Закінчив Прилуцьку загальноосвітню школу №13, а згодом продовжив навчання в Київському транспортному інституті.
Андрій був щирою, доброю та світлою людиною, справжнім другом, готовим підтримати в будь-яку хвилину, розділити чужий біль і щиро порадіти успіхам інших. Його поважали за чесність, порядність, відповідальність і справедливість. Він умів цінувати життя, дружбу, родинне тепло та рідну землю.

Віктор КОПАЧЕВСЬКИЙ
05.06.2026, м. Прилуки

У затишному містечку Прилуки, серед буднів і щоденних турбот, живе людина, чия доля стала символом непохитної сили духу, людяності та відданості.
Іноді життя однієї людини вміщує стільки випробувань, що їх вистачило б на кілька людських доль. Саме такою є історія Людмили Михайлівни Самойленко – жінки, яка пройшла крізь повоєнний голод, тяжку працю, відповідальну керівну роботу та водночас здійснила один із найшляхетніших вчинків, на який здатна людина, – подарувала сім’ю дітям-сиротам.
Коли починаєш слухати Людмилу Михайлівну, одразу відчуваєш, що її слова народжені не просто в спогадах, а в глибинах серця. Вона відкриває двері свого життя, розповідаючи про дрібниці, які стають великими емоціями та зберігають тепло часу.
Її розповідь починається з болючих спогадів про дитинство.

Незагойна рана дитинства

Є спогади, які не тьмяніють навіть через вісім десятиліть.
Для Людмили Михайлівни Самойленко таким спогадом залишилося дитинство. Сімейне життя було тісно пов’язане з залізницею, але дитячі роки її не були легкими.