Городяни (113)
Віктор КОПАЧЕВСЬКИЙ
05.06.2026, м. Прилуки
У затишному містечку Прилуки, серед буднів і щоденних турбот, живе людина, чия доля стала символом непохитної сили духу, людяності та відданості.
Іноді життя однієї людини вміщує стільки випробувань, що їх вистачило б на кілька людських доль. Саме такою є історія Людмили Михайлівни Самойленко – жінки, яка пройшла крізь повоєнний голод, тяжку працю, відповідальну керівну роботу та водночас здійснила один із найшляхетніших вчинків, на який здатна людина, – подарувала сім’ю дітям-сиротам.
Коли починаєш слухати Людмилу Михайлівну, одразу відчуваєш, що її слова народжені не просто в спогадах, а в глибинах серця. Вона відкриває двері свого життя, розповідаючи про дрібниці, які стають великими емоціями та зберігають тепло часу.
Її розповідь починається з болючих спогадів про дитинство.
Незагойна рана дитинства
Є спогади, які не тьмяніють навіть через вісім десятиліть.
Для Людмили Михайлівни Самойленко таким спогадом залишилося дитинство. Сімейне життя було тісно пов’язане з залізницею, але дитячі роки її не були легкими.
20 травня знову плакало небо над нашим містом.
Прилуцька громада провела в останню путь свого Захисника – загиблого військовослужбовця, матроса Збройних Сил України САФОНОВА Анатолія Анатолійовича, який тривалий час вважався безвісти зниклим.
Анатолій народився 18 березня 1982 року в місті Прилуки. Тут минуло його дитинство, тут він навчався, тут пізнав працю та дружбу. Після закінчення 9 класу Прилуцької гімназії №1 вступив до Дігтярівського професійного аграрного ліцею за спеціальністю «Тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва». Працював у різних сферах, у тому числі й у Прилуцькому управлінні бурових робіт помічником бурильника.
Щодня Україна платить надзвичайно високу ціну за свою свободу та незалежність. У жорстокій боротьбі з російським агресором наша держава втрачає своїх найкращих синів і дочок – мужніх воїнів, які, не вагаючись, стали на захист рідної землі. Кожна така втрата – це невимовний біль для родин, близьких, побратимів і всієї країни.
На жаль, ми знову і знову отримуємо страшні звістки з передової. На щиті до рідного дому повертаються наші Герої – мужні воїни, які гинуть, виконуючи свій обов’язок перед Україною.
Останніми днями, схиливши голови в мовчазній тиші, Прилуцька громада провела на вічний спочинок двох своїх земляків – загиблих військовослужбовців старшого сержанта Збройних Сил України КАЛІША Вячеслава Васильовича та солдата Збройних Сил України ЧЕРНЕНКА Тараса Валерійовича.
У часи, коли війна безжально краде найдорожче, Прилуки знову в скорботі.
28 квітня Прилуцька громада попрощалася з землячкою, військовослужбовицею Яною Анатоліївною ШКАРЛАТ.
Яна померла 17 квітня 2026 року в Німеччині, де 10 днів боролася за життя після отриманих поранень. 7 квітня жорстока атака ворожих дронів по нашому місту принесла біль і смуток у родину молодої жінки та всім прилучанам, адже саме тоді вона отримала страшні поранення (опіки майже 65% тіла). Це ще одне нагадування про те, що ворог не знає жалю та нещадно наносить удари по мирному населенню нашої країни.
Місто знову стало на коліна… Знову – під тягарем болю та втрати, знову – проводжаючи у вічність своїх Захисників, які повернулися додому «на щиті». Два життя, два серця, що билися за Україну, зупинилися на війні, щоб ми могли жити. У мовчазній скорботі, крізь сльози й стислий біль у грудях, Прилуцька громада попрощалася з Героями, схиляючи голови перед їхньою мужністю та жертовністю.
Останнім земним шляхом ми провели 14 квітня загиблих військовослужбовців Збройних Сил України – старшого солдата БІЛЬЧЕНКА Сергія Івановича та сержанта БАБАРИКУ Руслана Івановича.
Сергій Більченко народився 9 серпня 1979 року в місті Прилуки. Навчався в середній школі №9. Після закінчення 11 класів вступив до Прилуцького агротехнічного технікуму за спеціальністю «Електрифікація та автоматизація сільського господарства», де у 2003 році здобув кваліфікацію техніка-електрика.
Страшні звістки про втрату воїнів у цій війні, на жаль, продовжують надходити в нашу громаду. І кожна втрата – до щему в серці…
Двічі за тиждень ми попрощалися з воїнами-оборонцями, життя яких забрала війна з окупантом.
Усією громадою в останню земну дорогу ми провели своїх земляків, мужніх воїнів, загиблих захисників ЯВСТВЕННОГО Олександра Вікторовича та БУКРІЯ Дмитра Дмитровича.
Олександр Явственний народився 6 серпня 1986 року в Прилуках. Шкільні роки його пройшли в Прилуцькій гімназії №3, де закінчив 11 класів. Одразу після школи розпочав трудову діяльність. Сумлінно заробляв на життя, працюючи на будівництві в місті Київ. Кілька років доглядав свою стареньку бабусю в селі Рудівка, для якої був опорою. Дуже любив свою племінницю й опікувався нею. На жаль, власну сім’ю створити не встиг.
У жовтні 2024 року був призваний на військову службу до Збройних Сил України. Побратими дали Олександру позивний «Бурий».
Останні коментарі
-
Потрібні нові системи сповіщення
Написав Антон 22.02.2024 (Міські новини)
- Бажано, щоб і старі системи сповіщали про відбій
- Як вони так швидко вибиваються ті ями...
- Але ж проблема існує...
Заголовок
- Нова підтримка від естонських партнерів Прокоментуй першим!
- Одноразова грошова допомога для прилучан Прокоментуй першим!
- У Прилуках завершують будівництво ще одного безпечного освітнього простору Прокоментуй першим!
- Розширено можливості для оформлення біометрії Прокоментуй першим!
- Народження «Людонарію» Прокоментуй першим!
- Вшанували пам’ять дітей, чиї життя забрала війна Прокоментуй першим!
Реклама
Теги
Фото зі статті
Хто на сайті
Зараз 167 гостей и жодного зареєстрованого користувача на сайті