Іван Сірко (~1605 (1610)-1680) – український полководець, подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового.
Рік і місце народження Івана Сірка невідомі. За одними даними, він народився між 1605 та 1610 роками в сім’ї шляхтича на Поділлі, за іншими – у слободі Мерефі (зараз – Харківщина). Документальних відомостей про дитинство та юність також не дійшло. Сучасні історики сходяться на тому, що майбутній кошовий отримав належну шляхтичеві освіту. Перша половина його життя – цілковита «біла пляма».
Брав участь у війнах Богдана Хмельницького з Річчю Посполитою, але найбільше й успішно воював проти Османської імперії та її васалів. 1654 року Іван Сірко, разом із полковниками Іваном Богуном, Петром Дорошенком та іншими, виступав проти підписання Переяславської угоди, і як більшість запорожців, відмовився від присяги московському царю Олексію Михайловичу. У другій половині 50-х років – Вінницький полковник. У 1660-1680 роках дванадцять разів його обирали кошовим отаманом.
1664 року поселився з родиною під Харковом, за дві версти від Мерефи. Обрано на посаду полковника Харківського полку (1664-1665, 1667 роки). Як політик часто змінював орієнтацію. Виступав проти Івана Виговського, Юрія Хмельницького (якого колись підтримував проти Виговського) й Павла Тетері, закидав їм пропольську політику; однак, у цей же період був противником Московії.
Попри свою ворожість до Османської імперії, довгий час підтримував гетьмана Петра Дорошенка, опісля зорганізованої ним страти Івана Брюховецького, як і запорожці, полишив гетьмана. Після Андрусівського договору 1667 року зайняв виразно антимосковську (й разом із тим антипольську) позицію, брав активну участь в антимосковському повстанні 1668 року.
Мав великі зв’язки та впливи на Лівобережній і Слобідській Україні, якийсь час був полковником (титулярним) ніжинським (від Дорошенка) і харківським. 1672 року претендував на гетьманську булаву.
До кінця життя залишився противником Москви та Івана Самойловича, обстоюючи насамперед автономні інтереси Запорожжя та в ім’я їх встановлюючи зв₴язки, то з Річчю Посполитою, то, навіть, із Османською імперією та Кримським ханством.
1675 року здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Османської імперії на Чигирин, розбив кримську орду та яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися в Україну.
Сірко виходив переможцем із десятків антиосманських походів. За боротьбу проти османів і кримських татар – герой народних переказів і дум.
1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись із походу, він дізнався про вбивство синів і дружини, після чого занедужав і поїхав із Січі за 10 верст на свою пасіку в село Грушівка, де й помер. Похований Іван Сірко біля Чортомлицької Січі. 1967 року його перепоховали через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Точно сказати, що то є останки Сірка, неможливо. Відомо, що йому відрубали праву руку, як він наказав у своєму заповіті. При розкопках могили було віднайдено обидві цілі руки, тому де його в дійсності поховано, нікому не відомо.
Іван Сірко не програв жодної битви.

За інформацією Прилуцького краєзнавчого музею
та Українського інституту національної пам’яті