Вона народилася на станції Галка біля Малої Дівиці. Батько працював майстром залізничних колій, і родина жила в службовому житлі біля залізниці. Згодом переїхали до Прилук, на Сорочинці, де залізничникам виділили стару будку неподалік колії.
Минуло багато років, але коли Людмила Михайлівна згадує ті часи, її голос і сьогодні тремтить.
– Ми голодували. По-справжньому голодували, – говорить вона.
Це були страшні післявоєнні роки – 1946-1947-й. Роки, коли дитячі спогади складалися не з ігор і забав, а з постійних пошуків хоч якоїсь їжі.
Після проходження поїздів Москва-Одеса або Одеса-Москва діти йшли вздовж колії.
Шукали все, що могли викинути пасажири.
Яблучні шкуринки.
Недоїдки.
Будь-які залишки їжі.
Маленька Люда вела за руку молодшого на п’ять років братика Вітю. Він ішов, ледве переставляючи ноги від голоду, а вона намагалася знайти хоч щось їстівне для нього.
– Я знаходила та віддавала йому. Бо він був маленький.
Сьогодні ці слова звучать просто. Але за ними стоїть ціла трагедія покоління дітей повоєнної України.
У дворі була сміттєва купа, куди ще до війни викидали сливові кісточки.
Діти перекопували її руками.
Шукали кісточки, що не проросли.
Розколювали їх камінням і їли маленькі ядерця, мов найдорожчий делікатес.
Тоді це було не ласощами.
Тоді це було виживанням.
Ще одна картина дитинства, що залишилася в пам’яті, – це жовті квіти акації, аромат яких був єдиним натяком на красу та спокій серед цього жорстокого часу. Вона розповідає про калачики – маленькі ягідки, які збирали діти в ті тяжкі роки. Важко навіть уявити, як у ті післявоєнні голодні роки їсти те, що нині виглядало б як мотлох, щоб було що жувати та хоч трішки наповнити шлунок.
Не менш болючими були спогади про матір.
Саме на її плечах трималася сім’я.
Батько був людиною непростою. Майстер на залізниці і водночас – той, хто мав слабкість до алкоголю. – Він пив. Пив багато, – ділиться Людмила, – і це було важко для нашої родини, особливо для мами. Вона тримала наш дім на своїх плечах, працювала так, що ледве сили мала.
Разом із нею Людмила ходила на заробітки.
Садили людям картоплю.
Пололи городи.
Виконували будь-яку роботу за шматок хліба або невеликий шматочок сала.
– Не дай Боже комусь пережити те, що пережили ми, – каже вона.
І в цих словах – біль мільйонів дітей повоєнних років.
Однак вона завжди пам’ятає: – Батько ніколи нічого не крав, не приносив до хати краденого, хоч і був слабким чоловіком. Саме тому, коли його хотіли посадити за нібито крадіжку шпал на залізниці, маленька Людмила, хоча їй було лише сім чи вісім років, захищала його перед величезною кількістю дорослих.
Вона виступила на товариському суді, де розглядали справу її батька.
Дорослі сперечалися.
Вирішувалася доля людини.
І раптом слово попросила маленька дівчинка.
Вона вийшла перед повною залою людей.
Не злякалася.
Не заплакала.
І сказала:
– Так, мій батько любить випити. Але він ніколи нічого не крав.
Це був її перший виступ у житті, який вона пам’ятає до сьогодні. – Я просила людей, – каже вона, – поглянути на нього правдиво, бо він хоч і пив, але був чесною людиною.
Згодом з’ясувалося, що шпали справді були викрадені іншими людьми, а батько завдяки власним позначкам на деревині зміг довести свою невинуватість.
Але для Людмили той день став першим уроком відповідальності.
Першим публічним виступом.
Першою перемогою справедливості.

Шкільні роки та шляхдо лідерства

Навчання за шкільною партою стало для неї світлом у цьому складному світі.
Навчалася Людмила спочатку в залізничній школі №14, а старші класи закінчувала вже в першій школі Прилук.
Вчилася добре.
Співала.
Танцювала.
Брала активну участь у громадському житті.
Ще школяркою стала головою ради дружини.
Саме тоді почали проявлятися її організаторські здібності.
Вона навчилася працювати з людьми, брати відповідальність і доводити справи до кінця.
Після завершення школи Людмила не зупинилася на досягнутому. Вона вступила до Ніжинського педагогічного інституту, але вже через два роки змінила напрямок і перейшла в Київський інститут культури. Там вона пройшла шлях від студентки до справжнього професіонала.
Особливе місце у її житті зайняла робота на залізниці, що була не тільки професією її батька, а й невід’ємною частиною всієї родини. Вона була директоркою залізничного Будинку культури в Прилуках – унікального простору, де люди могли збиратися, відпочивати, творити. Це була складна праця, особливо після воєнних років, коли доводилося відбудовувати й відновлювати зруйноване. Людмила розповідає про будівництво двоповерхової прибудови до клубу – її перший досвід у будівництві.
Паралельно в житті з’явилася активна участь у громадському житті. І це було ще не все: у той час відкривали на залізничних станціях науково-технічні бібліотеки, щоб спеціалісти могли навчатися, здобувати знання для роботи. Людмила була завідувачкою однієї з таких бібліотек у Прилуках – це була велика відповідальність і важлива ланка для розвитку місцевої інфраструктури.
У цей час Людмила вже була членом партії – хоч спершу і не відразу її прийняли, бо вважали, що їй треба ще «вирости». Але завзятість і працьовитість допомогли їй заслужити довіру.
Вона пригадує, як її запросили працювати в ППЗТ – промислове підприємство залізничного транспорту – де вона виконувала різні функції: інженера з кадрів, секретаря парторганізації. Ці посади вимагали не лише професійних знань, а й неабиякої витримки, організаторських здібностей, адже роботи було дуже багато. Вона розповідає з гордістю, як змушена була «вибивати» ресурси для підприємства: тепловози, крани, приміщення – це ставало частиною її буднів.
Усе це вимагало характеру, наполегливості та великої відповідальності.
Саме тоді її помітили керівники міста.
Саме тоді вона почала нести свою не просту ношу керівника та громадського діяча.
Її праця дозволила їй стати однією з провідних фігур промислового залізничного транспорту Прилук. Людмила працювала багато, не боялася брати на себе відповідальність і завжди ставила перед собою високі цілі.

Від дитячих стежок до доріг великого життя

Вона згадує зустрічі з керівниками та партійними діячами, зокрема, першим секретарем міськкому партії Шевчуком, який часто приходив на підприємство, щоб обговорити важливі справи.
Згодом у житті Людмили з’явилися нові виклики, її запросили працювати в Заводоуправління будівельних матеріалів. На посаду інженера-технолога, а невдовзі вона була обрана секретарем парторганізації заводу. Ця посада вимагала не тільки знань, а й неабиякої витримки, уміння спілкуватися з людьми, розв’язувати конфлікти та вести колектив.
Працюючи в парторганізації Заводу будівельних матеріалів, Людмила вже не просто виконувала обов’язки, а стала справжнім двигуном колективу, ведучою й організатором. Це був непростий час: привнесення нових технологій, налагодження роботи, створення комфортних умов праці.
– Це були роки великих змін і труднощів. Ми не просто працювали – ми будували майбутнє, тут, у нашому місті, – розповідає Людмила Михайлівна. – Кожен день вимагав наполегливості. Потрібно було добиватися ресурсів, людей мотивувати, підтримувати. Здавалося, що всі навколо просто виживають, а ми мріяли створити щось більше.
Одночасно з роботою Людмила продовжувала вчитися, вдосконалюючись і розширюючи свої знання. Вона вважала, що освіта – це ключ до змін, тому прагнула зростати як особистість і професіонал.
Та далеко не всі роки були легкими. Складно було поєднувати життя з роботою та суспільною діяльністю. Вона згадує про інциденти, які змушували її триматися міцно, не зламатися попри всі негаразди.
Такі випробування формували характер, вчили боротися, шукати підтримку й не боятися говорити правду.
У житті Людмили Михайлівни було багато викликів, але жоден не зламав її сили та рішучості. Вона зі сміхом згадує про період, коли на неї навіть анонімки писали – знак того, що її помічали та боялися.
Уявіть, яка я була видатна! – каже вона з іскрою в очах.
– Але в міськкомі партії сказали: «Не звертайте уваги, продовжуйте працювати, як працювали».
Ці слова стали для неї важливою підтримкою в час, коли підступи могли збити з дороги.

Нові виклики, друкарня та велика материнська любов

І незабаром прийшло нове завдання – очолити друкарню. Це була десятиліттями занедбана справа з тісними приміщеннями, старим обладнанням і безліччю проблем.
Коли Людмила Михайлівна прийшла сюди директором, підприємство переживало важкі часи.
Дахи текли.
Обладнання було зношене.
Сучасної техніки практично не було.
Здавалося, що друкарня доживає останні роки.
Але вона не звикла відступати.
Із запалом і винахідливістю Людмила взялася за нову друкарську машину «ПОГ-60», яка вже сім років стояла нерухомо, розібрана на частини та без найнеобхідніших деталей.
І їй вдалося відродити друкарський комплекс.
Знайти відсутні деталі.
Організувати ремонт.
Переобладнати механізми.
Навіть прозорі захисні боковини для машини стали її власною інженерною ідеєю.
Це була моя ідея, – зі щирою усмішкою каже вона, – зробити так, щоб машина дихала, щоб ми пильнували її стан.
Військові льотчики допомогли знайти спеціальний авіаційний пластик, принесли цей пластик, ми все точно розрахували та зробили. Тоді машина ожила.
Пізніше друкарня друкувала газети багатьох районів Чернігівщини та сусідніх областей.

Продовження в наступному номері