14 липня 2021 року у міській центральній бібліотеці ім. Любові Забашти відбулася презентація другої книги Анатолія Логвиненка «Пожовклий знімок».
Презентація почалася з того, що гості по черзі читали роздруковані вірші Анатолія Логвиненка та занурювалися в ту автентику, яку відтворив словом автор книги. Гості ділилися власними асоціаціями та спогадами, які навіює вірш. Під час цього дійства в залі з’явилася атмосфера легкого суму за минулим.
– Анатолію Миколайовичу, чому саме така назва книги?
– На старому дворищі я знайшов фотографію, якій більше 50 років, де ще молодий мій тато, хрещена і я маленький. Вона така стара, пожовкла і мені відразу прийшла в голову ця ідея. Ця фотографія документальна – вона на палітурці книги.
Те, що пише Анатолій Миколайович – це минуле, і воно ось так вдало оживає.
Книга Анатолія Логвиненка – епізодична пам’ять народу. Автор у своїх віршах описує побут сільського життя, сільську працю та ремесло.
– Те, що я пишу, – це все документалістичне. Ні імена, ні прізвища головних героїв не змінені, – наголосив автор.
– Анатолію Миколайовичу, чи робили вам критичні зауваження стосовно мови?
– Нещодавно один чоловік написав мені стосовно суржика. Я відповів йому словами, які часто говорила моя бабуся: «Сів шпак на шпаківню, заспівав шпак півню: «Ти не вмієш так, як я. Так, як ти, не вмію я». І він більше не писав.
Із суржиком треба боротися, але суржик Анатолія Логвиненка – це вже мовний раритет, автентика культури українського народу. Його суржик доречний, кожне його слово на своєму місці.
– Я дуже пишаюся своїм чоловіком, його Бог поцілував у тім’ячко. Останнім часом у нього немає чорновиків. Він сідає перед стареньким комп’ютером і просто друкує, немов йому хтось диктує, – говорить дружина автора.
Ця презентація перетворилася у вечір спогадів, хвилини ностальгії охопили всю залу і таким приємним сумом огорнули спогади дитинства.
Анатолій Логвиненко дає змогу читачам відчути те тепло, ту щирість і легкість, що дарує село.
Інна Турченко, Анастасія Карась
