7 жовтня 2026 року.
Прилуки.
Дата, яка назавжди розділила життя нашого міста на «до» та «після». Того ранку російські ракети вдарили по Прилуках. По житлових будинках, підприємствах, місцях, де ще вчора вирувало звичайне життя.
Одна з ракет влучила у п’ятиповерхівку, зруйнувавши два під’їзди. Там, де люди жили, любили, виховували дітей, будували плани на завтра, залишилися гори бетону, понівечені меблі та речі, які ще недавно були частиною чиїхось буднів.
Але страшна картина того ранку не обмежувалася однією багатоповерхівкою.
Ракети вдарили й по приватному сектору. На одному з подвір’їв, де ще вчора було звичайне родинне життя, впала ракета. Там, де мали рости квіти, гратися діти, де господарі дбали про свій дім, – вирва, уламки, руйнування. Понівечені оселі, вибиті вікна, зруйновані паркани. Люди, які роками облаштовували свої домівки, за лічені секунди втратили спокій, безпеку, а дехто – майже все нажите.
Постраждав і Центр творчості дітей та юнацтва. Місце, яке для багатьох поколінь прилучан пов’язане з дитинством, першими талантами, виступами, гуртками, дружбою та мріями. Там, де мали лунати дитячі голоси, тепер понівечені стіни й колони, вибиті вікна та двері, пошкоджений дах.
Особливо боляче усвідомлювати, що війна прийшла туди, де діти мали вчитися творити, радіти й відкривати світ.
Так, за даними поліції Чернігівщини, станом на ранок 8 жовтня внаслідок атаки було пошкоджено 37 багатоквартирних будинків – 525 квартир, 88 приватних осель, 25 автомобілів та 20 підприємств. Руйнувань зазнали п’ять будівель навчальних закладів, два дитячі садочки, Центр творчості дітей і юнацтва, адміністративні будівлі й магазини.
Це не просто перелік пошкодженого майна. Це сотні людських історій. Сотні родин, для яких ранок 7 жовтня став початком нового, страшного випробування.
А найболючішими були звістки про людські втрати. Спочатку – кілька загиблих. Потім більше. Ще більше. Кожне нове повідомлення змушувало серце стискатися від жаху. Хотілося, щоб це нарешті припинилося. Щоб більше нікого не знайшли під уламками. Щоб усі, кого ще шукають, виявилися живими. Але страшна статистика продовжувала зростати.
22 загиблих. П’ятеро з них – діти.
Троє однорічних малюків. Діти, які тільки-но починали пізнавати цей світ. Які ще не встигли вимовити всіх своїх перших слів, зробити всіх перших кроків, відсвяткувати навіть другого дня народження.
Восьмирічний хлопчик. Тринадцятирічна дівчинка. У них було попереду ціле життя: школа, друзі, мрії, перше кохання, дорослішання, тисячі щасливих митей, які мали відбутися. Але вже не відбудуться. Бо росія вирішила, що може забирати життя українських дітей.
Ще 54 людини зазнали поранень. Серед них – семеро дітей. П’ятнадцятьох людей рятувальникам вдалося врятувати. І за кожною з цих цифр – не просто статистика. За кожною – чиєсь ім’я, чиясь родина, чиясь історія.
Хтось того ранку втратив дитину. Хтось – маму чи тата. Хтось – кохану людину. А хтось залишився живим, але в одну мить утратив усе, що називав своїм світом.
Рятувальники працювали серед руїн майже добу. Розбирали завали, шукали живих, діставали загиблих. Поруч були медики, поліцейські, комунальники, волонтери, небайдужі люди. Вони робили все можливе. Але навіть найсильніші руки не здатні повернути тих, чиї життя обірвали ракети.
І найстрашніше усвідомлювати, що все це відбувається у XXI столітті. У центрі Європи. У звичайному українському місті, яке просто хотіло жити. Місті, де люди ходили на роботу, водили дітей до школи й садочків, зустрічалися з друзями, планували вихідні. Де попри війну намагалися зберегти бодай якусь подобу нормального життя.
7 жовтня росія забрала у Прилук 22 людські життя.
І жодні слова про військові цілі, жодні політичні заяви, жодні спроби виправдати агресію не змінять цього факту. Російські ракети вбили мирних людей. Зруйнували їхні домівки. Понівечили місця, де навчалися й розвивали свої таланти діти.
Загинули діти. Троє з них не встигли прожити навіть двох років. І це не можна виправдати. Нічим.
7, 8 та 9 жовтня Прилуки були в жалобі. Місто оплакувало своїх людей. Родини, яких більше немає. Дітей, які мали жити.
Світлини зруйнованих будинків облетіли Україну та світ. Про нашу трагедію говорили міжнародні медіа. Але для нас це не просто новина світового масштабу. Це наше місто. Наші вулиці. Наші будинки, подвір’я, школи, знайомі з дитинства місця. Наші люди. Наш біль. І він не зникне, коли інформаційна хвиля вщухне, коли уламки приберуть, вибиті вікна замінять, пошкоджені будівлі почнуть відновлювати. Бо є те, чого не відбудуєш. Є порожнеча, яку неможливо заповнити. Є матері, які більше ніколи не почують голосів своїх дітей. Є діти, які зростатимуть без батьків. Є родини, для яких 7 жовтня назавжди стане найстрашнішим днем у житті.
І є маленька Зоряна, яку рятувальник виніс на руках із-під завалів. Вона житиме. Ростиме. Усміхатиметься. Але в її житті назавжди залишиться втрата, якої не повинна була пережити жодна дитина.
Ми дивимося на ті кадри й бачимо не лише рятувальника з дівчинкою. Ми бачимо людяність посеред нелюдського жаху. Ми бачимо життя, яке вдалося вирвати у смерті. І водночас пам’ятаємо про тих, кого врятувати не змогли.
Двадцять два життя. П’ятеро дітей.
Ці цифри мають залишитися в нашій пам’яті. Не просто як статистика чергового російського обстрілу. А як нагадування про справжню ціну війни, яку росія принесла на нашу землю. Про те, що за кожним повідомленням про ракетний удар стоять люди, які хотіли лише одного – жити. І про те, що жодне зло не повинно залишитися безкарним.
Прилуки пам’ятатимуть.
Імена. Обличчя. Дитячі усмішки. Зруйновані долі. І той кадр, на якому рятувальник несе на руках маленьку дівчинку. Дитину, яку вдалося врятувати.
І сотні інших кадрів – зруйновані оселі, понівечені дитячі заклади, розпач в очах людей, які ще вчора жили звичайним життям.
Бо 7 жовтня ракети влучили не лише в будівлі. Вони влучили в серце нашого міста.
Світла пам’ять усім загиблим. Сил та одужання пораненим. І нехай ніколи більше наше місто не переживає такого ранку.