Щоденна боротьба за матеріали та ресурси була справжнім випробуванням. Часто доводилося шукати не просто допомогу, а й дбайливо задобрювати тих, хто вирішував питання постачання потрібних паперів чи фарби. Ця взаємна підтримка та відчуття єдності давали їй сили не опускати руки.
Вона не просто керувала колективом із близько сорока п’яти працівників, а була опорою й порадницею для кожного. Вона допомагала людям у скрутні часи, домагалася житла й кращих умов, особисто контролювала будівництво та організаційні питання.
Завдяки її наполегливості двоє працівників отримали квартири на Бамі, а для Василя Лободи було виділено земельну ділянку та фінський будинок. Особливу вдячність Людмила Михайлівна зберігає до Анатолія Васильовича Шамрая – людини, яка очолювала міськвиконком і всебічно підтримувала друкарню.
У колективі вона була душею й матір’ю водночас. – Мене любили й поважали, – каже вона. – Я ніколи не прагнула робити щось для себе, а тільки для людей. Коли треба було, могла й строго лаяти, іноді навіть піднімати голос, а іноді – лагідно підтримати, погладити по плечу. Ми були як одна велика родина.
Друкарня посідає особливе місце в біографії Людмили Михайлівни.
Для багатьох це лише підприємство, виробництво, колектив. Для неї – ціла епоха.
У складні роки, коли змінювалася країна, коли ламалися старі системи й народжувалися нові, саме на її плечі лягла величезна відповідальність. Треба було не просто керувати. Треба було рятувати, зберігати, будувати.
– Підняти друкарню на ноги було моїм найбільшим випробуванням на міцність, – згадує вона.
І справді, керівник у ті часи мав бути водночас економістом, психологом, організатором і навіть дипломатом. Потрібно було дбати про людей, про зарплати, про замовлення, про майбутнє підприємства.
Та головним багатством друкарні для неї завжди залишалися люди.
Саме тому сьогодні колишні працівники згадують не лише виробничі досягнення, а й атмосферу великої родини.
Святкування днів народження, спільні застілля, танці просто в коридорах друкарні, дружні розмови після роботи – усе це стало частиною історії колективу.
Та найбільший подвиг Людмила Михайлівна здійснила не як директор.
А як жінка.
Як мати.
Одного новорічного дня колектив друкарні поїхав до дитячого будинку привітати дітей.
Після концерту дітям запропонували самим запросити гостей до своїх столиків.
Маленька дівчинка Іринка міцно взяла Людмилу Михайлівну за руку.
Саме тоді між ними виник той невидимий зв’язок, який називають долею.
І тоді, серед життєвих випробувань і радості, прийшло одне з найважливіших рішень – узяти під опіку дівчинку Ірину. – Це була моя мрія та моє серце, яке наповнилося новою любов’ю, – каже Людмила Михайлівна, і в її голосі чутно глибоку материнську ніжність.
Невдовзі вона вирішила забрати Іру до себе.
Історія Ірочки: дитина, яка зупинила серце Людмили Михайлівни
Було це в той час, коли Ірочка – тендітна п’ятирічна дівчинка, яку Людмила Михайлівна вже зуміла полюбити, часто хворіла. Маленькі й рідкісні дитячі радощі змінювалися тривогами й сумом, а типографія, де працювала Людмила, знаходилася зовсім поруч із дитячою лікарнею, що давало можливість тричі на день – вранці, в обід і ввечері – заходити до дитини, піклуватися, підтримувати.
Одного разу жінка прийшла до лікарняної палати й побачила, що зазвичай весела Ірочка зустрічає її не радісною усмішкою, а з сумом, що огортав усе маленьке дитяче тіло. Голова дівчинки була опущена, і вона мовчала, не кажучи ні слова.
Людмила схилилася до дитини, тихо сказала: – Ірочко, що сталося? Тобі погано? Може, болить щось?
Та у відповідь – нерухомість і мовчання. Вона запропонувала: – Давай підемо до лікаря, може він пояснить, що з тобою? Ірочка ледь підняла голову, а тоді, поглянувши скоса, тихо, майже пошепки сказала: –Я сьогодні бачила свого братика.
Слова цієї маленької дитини запали в серце Людмили, ніби промінь світла в темряві. – Якого братика? – запитала вона з враженням, що не все знала про життя Іри. Виявилося, що в дівчинки є молодший братик Русік, який теж перебував у лікарні, проходив медичний огляд.
Того вечора, повернувшись додому, Людмила не могла відійти від думок про братика. Він був для неї загадкою і викликом одночасно – стосунки з однією дитиною вже були великим випробуванням, а тут – двоє маленьких зовсім чужих їй дитячих душ.
Вона згадує: як тільки Ірочка одужала, вони пішли разом до директора дитячого будинку. В той момент Іра була схожа на людину, зняту з хреста – замкнена в собі, загорнута в тінь суму, ніби жила у власному коконі, де не було місця світлу й надії.
До них приєдналася директор дитбудинку Валентина Василівна Котлярова – добра душа та справжній опікун дітей – вона відразу відправила за Русіком. Коли хлопчика завели в кабінет, Людмила й Ірочка побачили перед собою це маленьке створіння – беззахисне, тендітне, але дивовижно гарне. Очі Русіка, повні сліз, ніби говорили про всі страхи та біль цього світу.
Ця зустріч стала початком нової сторінки життя – бо що можна було вдіяти після того, як серце закарбувалося на такому погляді?
Людмила не відразу взяла Русіка додому – вона усвідомлювала всю відповідальність, розуміла і свої можливості, і складнощі. Одне була Іра – маленька дівчинка, яку жінка вже любила, а інше – хлопчик із викривленням грудної клітки, який потребував ще більшої турботи й підтримки.
Проте любов перемогла сумніви. Через тривалі побоювання та сумніви вона все ж зробила крок назустріч долі – і Русік став частиною їхньої сім’ї.
Вона прийняла ще одне доленосне рішення.
Взяти обох.
Одна.
Без чоловіка.
Без підтримки великої родини.
З двома маленькими сиротами на руках.
Це рішення змінило все її життя.
Попереду були роки боротьби.
Нерозуміння.
Заздрість.
Плітки.
Труднощі виховання.
Але вона вистояла.
Сьогодні Ірина живе в Англії, в Оксфорді, виховує двох доньок-двійнят.
Руслан закінчив Чернігівське льотне училище та Київський аграрний університет, здобув спеціальність юриста, створив сім’ю, має доньку Катрусю.
І кожного дня нагадує матері:
– Мамо, я тебе люблю й ніколи не забуду того, що ти для нас зробила.
І, мабуть, саме ці слова є найбільшою нагородою за все її життя.
Бо справжня велич людини вимірюється не посадами та нагородами.
Вона вимірюється тим добром, яке залишається після неї в людських серцях.
Початок війни: шок і біль
Коли почалася війна, для Людмили Михайлівни це був справжній шок.
– Як і всі, я спочатку не могла повірити, що це трапиться з нами, – згадує жінка. Вона описує почуття глибокої невизначеності, розгубленості, страху.
Син Руслан одразу пішов на фронт, не вагаючись. Донька Ірочка з дітьми того ж дня сіла на поїзд до західної України, рятуючись від небезпеки в Києві. День початку війни вона називає страшним і досі цей біль не минає. Людмила зауважує, що жодна людина не може звикнути до лиха, до війни, бо вона забирає життя та руйнує домівки.
Особливо болить їй земля – вона порівнює її з тілом, яке сплюндровано війною. Перекопана, змішана з кістками, камінням і вогнем, із понівеченими лісами й заповідниками. Природа – це теж живе, і вона теж страждає.
Незважаючи на всі труднощі, Людмила щодня отримує від сина й доньки кілька слів підтримки та живих звісток, що вони живі й тримаються. Русик намагається писати їй хоч кілька рядків або надсилати голосові повідомлення. Донька теж часто виходить на зв’язок через месенджери.
– Це єдине, що мене тримає, – каже Людмила Михайлівна.
– Надто страшно, що багато хто не повертається. І те, що війна не закінчується – це страшно.
Пошуки родини в Носівці
Життя Людмили довго було відірване від рідної землі. Вона мешкає в Прилуках. Працюючи на роботі, не мала зв’язку з родиною в Носівці, адже її батьки, які були родом із тих країв, вже пішли з життя, і контакти порушилися.
Але якось, перед війною, донька Ірочка раптом запропонувала поїхати в Носівку – містечко, де народилася мама Людмили. Вони поїхали разом, і жінка побачила, що все змінилося: нові супермаркети, сучасні будівлі, а дитячі спогади – це вже інша реальність.
За допомогою старих людей їм вдалося знайти племінниць Людмили – онучок її тітки, які мешкають у Носівці. Зустріч була дуже зворушливою. Незважаючи на різницю в поколіннях, племінниці пам’ятають свою тітку й тішаться підтримкою.
Зараз ці родинні зв’язки живі як ніколи: дзвінки щодня, нечасті відвідини, у зв’язку з війною, допомога у складні часи.
Величезне значення для Людмили має місце, де жив її дідусь Мартін, грек-переселенець. Вона поїхала туди разом із донькою та племінницею, але побачила, що хатина зруйнована, земля пополота плугом.
Це вдарило по серцю, але водночас викликало велику вдячність долі, що вона змогла повернутися до свого рідного коріння.
– Я припала до землі, обняла її... Це було дуже зворушливо й боляче, – говорить жінка. Дідусь залишив глибокий слід у її серці.
Життя на пенсії:любов до роботи та землі
Пенсія для Людмили стала випробуванням. Вийшовши на заслужений відпочинок, вона відчула труднощі самотності, відсутності щоденної діяльності. Але знайшла сили займатися домом, дачею, піклуватися про землю, яка для неї – як друг.
Вона побудувала дачу, де проводила час, підтримуючи зв’язок із дітьми, які навчалися та працювали в Києві.
Навіть тепер вона продовжує висаджувати помідори й перець, доглядати грядки, милуватися квітами.
– Я не звикла до бур’янів, – сміється вона.
І в цій фразі – весь її характер.
Вона ніколи не мирилася ні з бур’янами на городі, ні з безладом у справах, ні з байдужістю в стосунках між людьми.
Історія Русика: життя та випробування
Мій син Русик мав нелегку дорогу до мрії стати льотчиком. Спершу він не поспішав із навчанням – відслужив в армії в Петриківці під Києвом, і лише після цього почав думати про льотне училище. Вступ до Чернігівського льотного училища, де колись навчалися навіть космонавти, здавався майже недосяжним через його здоров’я.
У Русика був сколіоз – викривлення грудної клітки. Це помітно, і я дуже хвилювалася, бо бачивши його груди, що трохи виступали вперед, боялася за його майбутнє. Та найгірше було те, що я знала: ця вада може ускладнити йому життя і навіть не дозволить стати льотчиком. Проте я не могла просто так здатися. Кожного дня молилася, просила допомоги в Бога, у людей – кожного, хто зустрічався на нашому шляху.
Під час усіх медичних комісій я була поруч із Русиком, не залишала його ні на хвилину. Зустріла багато добрих, розуміючих людей. Особливо запам’яталася розмова з головним лікарем училища. Вона сказала: – Ви ж знаєте про цей дефект? Я відповіла, що звичайно, бо все життя з цим ходжу і хвилююся, щоб він не погіршився. І, на мій подив, вона пішла нам назустріч, дала шанс, попри сколіоз.
Продовження в наступних номерах
