Шістдесят років разом. Шістдесят років взаємної поваги, довіри й підтримки. Без ревнощів, без гучних сварок, без образ.
Згодом Лідія Гаврилівна працювала бухгалтером у Житлово-експлуатаційній конторі. Коли в її колективі влаштовували корпоративи, Володимир Іванович ніколи не наполягав, щоб бути поруч.
– Казав: «То твій колектив. Веселися». Бо я їй довіряв.
Це була любов без гучних слів. Любов, що жила в повсякденних дрібницях, у турботі, у взаємній повазі, у звичному й такому теплому звертанні: «Гаврилівна».
Навіть сьогодні, коли дружини вже немає поруч, він говорить про неї так, ніби вона лише на хвилину вийшла до сусідньої кімнати.
Найбільший біль його життя – її втрата…

Навесні 2022 року війна знову увірвалася в долю родини Кузьменків. Безкінечні повітряні тривоги, постійні переживання за майбутнє, нервове напруження підірвали здоров’я Лідії Гаврилівни.
Одного дня їй стало зовсім зле. Приїхала швидка допомога й забрала її до лікарні. Володимир Іванович ще сподівався, що все минеться, що незабаром вона повернеться додому. Але вже наступного дня Лідії Гаврилівни не стало.
Відтоді він не перестає картати себе:
– Думаю, треба було залишитися біля неї вночі...
Усі переконують його, що він уже нічого не міг змінити. Але ця думка й досі не відпускає його серце.
Бо так сумують лише за людиною, яку любили всім своїм життям. Такою була їхня любов – тиха, вірна та справжня.
Вони виростили сина Олега.
Талановитого музиканта.
Він навчався по класу труби в музичній школі, працював на «Будмаші», грав у заводському духовому оркестрі, яким керував Григорій Дудченко.
Потім була армійська служба в Києві.
Після армії – робота в органах внутрішніх справ, служба в карному розшуку.
Брав участь у рятувальних роботах на Чорнобильській АЕС.
І сьогодні батько говорить про нього з гордістю:
– Хороший син у мене...
У цих словах – спокійна батьківська радість, яка не потребує гучних епітетів.
...Та життя не складається лише зі світлих сторінок.
Доля випробовувала Володимира Івановича не раз.
Найстрашнішим ударом стала втрата онука Руслана.Так сталося, що удвох із дружиною вони фактично виховували його з трирічного віку.
Він був для них не просто онуком – сином, надією, продовженням роду.
Та сталася трагічна аварія.
Руслан загинув далеко від Прилук.
Поховали його в Обухові.
Здавалося, так і залишиться назавжди.
Але серце рідненької бабусі Ліди не могло змиритися.
Володимир Іванович разом із Лідією Гаврилівною почали довгу боротьбу за право повернути онука додому.
Писали листи.
Оббивали пороги установ.
Зверталися до посадовців, народних депутатів.
Не здавалися.
І зрештою домоглися свого.
Руслан знайшов вічний спочинок у рідних Прилуках.
– Дитина повинна бути біля своїх...
Лише одна ця фраза пояснює все.

Життя на заслуженному
відпочинку
Попри поважний вік, Володимир Іванович так і не навчився жити лише для себе.
Після виходу на заслужений відпочинок він не зачинив двері квартири перед світом.
Навпаки.
Понад два десятиліття очолює ветеранську організацію підприємства Високовольтних електричних мереж, є членом президії Прилуцької міської ветеранської організації.
Його кабінет удома більше схожий на архів.
Акуратно розкладені журнали обліку.
Плани роботи.
Протоколи.
Папки.
Газетні вирізки.
Фотографії.
Він знає майже все про кожного ветерана.
Хто святкує ювілей.
Кому потрібна допомога.
Хто захворів.
Кого вже, на жаль, немає серед живих.
У книзі обліку навпроти багатьох прізвищ з’явилися чорні позначки.
Володимир Іванович дивиться на них мовчки.
За кожною – людське життя.
Доля.
Спогади.
– Треба пам’ятати людей...
І він пам’ятає.
Саме тому його поважають.
Про Володимира Івановича тепло відгукуються у ветеранській спільноті міста.
Не тому, що він займає якусь посаду.
А тому, що ніколи не проходить повз чужу біду.
У Прилуцькій міській раді добре знають цього невтомного чоловіка.
Його уважно вислуховують.
До його думки дослухаються.
Бо за кожним його зверненням стоять не особисті прохання, а турбота про людей поважного віку.
Він щиро вдячний міській владі, особисто міському голові Ользі Михайлівні Попенко за увагу до ветеранів, за підтримку пам’ятних заходів, за людяне ставлення.
Особливо тепло говорить про тих, хто щодня працює поруч із людьми поважного віку.
– Найголовніше – щоб до старших ставилися по-доброму...
Для нього це не красиві слова.
Це життєвий закон.
Коли почалася повномасштабна війна, дев’яностолітній ветеран не залишився осторонь.
Він допомагає українським військовим.
Переказує кошти.
Підтримує волонтерів.
Приносить гроші на маскувальні сітки.
Купує благодійні квитки.
Каже просто:
– Як можу – так допомагаю.
У цьому весь Кузьменко.
Без гучних заяв.
Без фотографій для звітів.
Тихо.
По-людськи.
Від щирого серця.
– У чому секрет вашого довголіття? – запитали його.
Володимир Іванович усміхнувся.
– Колодязна вода... домашня їжа з домашнього городу та саду... багато праці...
Потім трохи подумав і додав:
– Курити кинув ще в 1963 році, коли народився син.
Алкоголем ніколи не зловживав.
Усе життя працював.
Рухався.
Любив землю.
Любив людей.
А найголовніше правило сформулював одним реченням.
Таким простим, що воно варте цілої книги.
– Краще дати та радіти, ніж не дати і жаліти.
Можливо, саме в цих словах і є секрет його життя.
Наприкінці нашої зустрічі я попросив його звернутися до молодих.
Володимир Іванович відповів, майже не замислюючись:
– Поважайте своїх батьків.
І після короткої паузи додав:
– Це найголовніше.
Йому дев’яносто.
За плечима – війна та евакуація.
Відбудова країни.
Десятки років сумлінної праці.
Любов, яка тривала шість десятиліть.
Важкі втрати.
Тисячі людських зустрічей.
І попри все він не озлобився.
Не втратив віри в людей.
Не перестав робити добро.
Коли виходиш із його будинку, довго не полишає одна думка: справжня людина вимірюється не посадами, не нагородами і навіть не прожитими роками. Вона вимірюється тією добротою, яку залишає після себе.
Саме такою людиною є Володимир Іванович Кузьменко – представник покоління, яке пережило війну, відбудувало країну, чесно працювало все життя і сьогодні залишається моральним дороговказом для молодших.

Вітаючи Володимира Івановича з поважним 90-річним ювілеєм, хочеться побажати йому міцного здоров’я, душевного тепла, уваги рідних і близьких. Нехай кожен новий день приносить радість, а поруч завжди будуть люди, які цінують його життєву мудрість.
Хочеться вірити, що Господь подарує йому ще не один рік життя.
Щоб він дочекався найзаповітнішого – Перемоги України, мирного неба над рідними Прилуками, усмішок дітей без сирен і тривог.
Бо люди, які все життя сіяли добро, заслуговують побачити час, коли добро неодмінно перемагає.

Віктор КОПАЧЕВСЬКИЙ