За роки мандрів зібрав велику домашню бібліотеку – понад тисячу книг, привезених із різних куточків світу. Поступово поряд із книгами з’явився й невеликий домашній музей. У ньому зберігалися старовинна двохсотлітня шафа, півтора- столітня рахівниця, старовинні ножиці, столітня ічнянська парасолька, дерев’яний годинник, старовинний пістолет та інші речі з історією. Але найдорожчим експонатом для мене був бюст Тараса Шевченка. Як він опинився в моїй оселі – окрема історія.
У 1967 році, коли я працював в Ашхабаді, мені довелося побувати в районі Аральського моря, у містечку Кунград. Я спеціально поїхав туди, щоб побачити місця, пов’язані з перебуванням Тараса Шевченка на засланні: Новопетрівську фортецю, форт Шевченко, місто Шевченко та інші пам’ятні місця.
У книжковому магазині я познайомився з місцевим учителем історії Аалі Джусуєвим. Дізнавшись, що я українець і приїхав відвідати шевченківські місця, він одразу запропонував перейти на дружнє «ти» й сказав:
– Тепер ти – мій гість.
Аалі розповів, що працює в місцевій школі. Там же викладали ще двоє українців, і він пообіцяв обов’язково нас познайомити. Наступного дня ми разом вирушили місцями, де бував Кобзар, а ввечері він запросив мене до себе додому.
У родині Джусуєвих мене зустріли надзвичайно тепло. Особливо здивував батько Аалі – Рахімжан. Він привітав мене українською мовою:
– Ласкаво просимо, Віталій-джан, у наш дім.
Виявилося, що Рахімжан працював шахтарем. Кілька років тому на місцевих шахтах працювала українська бригада, яка передавала узбецьким гірникам досвід роботи в глибоких забоях. Саме тоді він і вивчив українську мову та назавжди зберіг щиру повагу до українців.
Про узбецьку гостинність можна писати окрему книгу. Господарі пригощали мене кумисом, чалом, традиційними коржами, пловом, шашликом, хурмою, а особливо запам’ятався чай, заварений по-узбецьки.
Наступного дня Аалі запросив мене до свого будинку на околиці Кунграда. Це була «по-багатому» облаштована юрта: усі зручності, телевізор, радіо, холодильник і т.д. Там уже чекали його колеги – українці Лідія, учителька англійської мови, та її чоловік Артем, який викладав фізичну культуру. Вони були родом із Полтавщини й уже третій рік працювали в Кунграді. Ми довго говорили про Україну, згадували рідний край. Я щороку приїздив додому у відпустку, а вони лише мріяли повернутися після завершення контракту. Найбільше мене вразила їхня чиста українська мова. Навіть стало трохи соромно, що після багатьох років життя далеко від Батьківщини я не міг говорити нею так досконало.
Не менше мене вразила й бібліотека Аалі. На полицях стояли книги узбецькою, казахською, киргизькою, таджицькою, російською мовами, а також переклади творів японських, індійських, французьких та англійських письменників.
Коли ми залишилися наодинці, я запитав:
– А українська література в тебе є?
– Ні, – усміхнувся Аалі. – Але маю дещо цікавіше.
Він показав на постамент у кутку кімнати.
Там стояв бюст Тараса Шевченка.
Я був настільки вражений, що на мить утратив дар мови. За тисячі кілометрів від України, серед пісків поблизу Аральського моря, переді мною стояв наш Кобзар.
Аалі розповів, що цей бюст уже давно зберігається в їхній родині. Ніхто – ні батько, ні дід, ні навіть прадід – не міг пояснити, як саме він потрапив до Джусуєвих. Лише згадували, що колись неподалік працювала артіль, яка виготовляла різні вироби з місцевого піску, глини та клею. Саме з цих матеріалів був зроблений і бюст.
Усю ніч я майже не спав. Не міг повірити, що така зустріч сталася саме зі мною і саме тут, біля берегів Аральського моря.
Наступного ранку родина Джусуєвих проводжала мене в дорогу. За столом зібралися всі: батько Рахімжан, мати Оразгуль, Аалі та його сестра. Господар дому сказав слова, які я пам’ятаю все життя:
– Шановний наш гість із України, Віталій-джан. За узбецьким звичаєм дорогому гостю дарують те, що для нього найдорожче. Ми вирішили подарувати тобі цей бюст Тараса Шевченка. Вези його в Україну. Там його справжнє місце.
Так безцінна реліквія опинилася в моїй домашній бібліотеці в Ашхабаді. Згодом, у 1975 році, разом зі мною переїхала в Україну, до Ромен на Сумщині, а коли у 2001 році я повернувся до рідних Прилук – повернулася й вона.
Усі, хто бував у мене вдома (друзі та знайомі з Прилук, Ічні, Ладану, Линовиці) із захопленням розглядали бюст. Часто говорили, що така пам’ятка не повинна стояти лише серед домашніх книжкових полиць. Її місце – у музеї, щоб люди знали дивовижну історію про те, як Тарас Шевченко з далеких берегів Аральського моря повернувся на свою Батьківщину.
Я погодився. Саме тому сьогодні цей бюст зберігається в Прилуцькому краєзнавчому музеї – як пам’ять не лише про Великого Кобзаря, а й про людську доброту, дружбу між народами та дивовижні дороги, якими іноді мандрує історія.

Віталій ТИМОШИНА,
історик, юрист