Наша зустріч тривала кілька годин. Ми переглядали пожовклі фотографії, грамоти, документи, сімейний архів. Потім була ще довга телефонна розмова. І поступово переді мною відкривалося не просто життя однієї людини, а ціла епоха – історія Прилук, побачена очима її свідка. Вона не була схожою на звичайне інтерв’ю. Це була щира розмова людини, яка прожила довге життя, пам’ятає безліч людей і подій, але водночас дуже скромно ставиться до себе.
«Який я заслужений? Обикновенний я...» – кілька разів повторював Володимир Іванович.
Та життя говорить про інше.
Він – корінний прилучанин. Його рід жив на цій землі ще від дідів і прадідів. Він пам’ятає старі Прилуки, хутір Данчиків, людей, яких давно вже немає серед нас. У його пам’яті збереглися навіть історії, що передавалися ще з царських часів.

Дев’яносто років... За цими цифрами – ціле життя. Війна та Перемога. Евакуація та повернення додому. Відбудова Прилук. Армія. Довгі роки праці в енергетиці. Велике кохання, що тривало майже шістдесят років. Народження дітей та онуків. Гіркота важких втрат. Громадська робота. І незмінна любов до рідного міста.
Коли сьогодні заходиш до його квартири, одразу розумієш: тут живе людина, яка не навчилася жити тільки для себе.
У шафах – фотографії різних років, акуратно складені грамоти, посвідчення, підшивки старих газет, книги, товсті папки з документами ветеранської організації. Кожен аркуш лежить на своєму місці.
– Оце вся моя історія... – усміхається Володимир Іванович, лагідно торкаючись пожовклих фотографій.
І справді – історія.
Не лише його власна.
Історія Прилук.

Вулиця, з якої почалося життя
Його життя почалося на початку літа 1936 року на вулиці Короленка.
Тоді це була зовсім інша околиця міста.
Неподалік шуміла залізниця. Паровози дзенькотіли колесами, над містом здіймався дим заводських труб. Люди працювали, будували, виховували дітей і вірили, що попереду буде лише мирне життя.
Батько працював на шорно-сідельній фабриці.
Там виготовляли кінську упряж, сідла, ремені – усе, без чого тоді не обходилося ні сільське господарство, ні армія.
Мама була бухгалтером на ефіроолійному комбінаті.
Ніхто навіть не здогадувався, що вже за кілька років маленькому Володі доведеться дуже швидко подорослішати.

Війна, що забрала дитинство
«Пам’ятаю, як летіли літаки...»
– Коли почалася війна, мені було п’ять років... Пам’ятаю німецькі літаки... Пам’ятаю, як ми ховалися... який був гул від літаків, а вони летіли, ніби стая граків.
Він говорить повільно.
Наче знову бачить той день.
Батько, не чекаючи наказів, викопав у дворі бліндаж.
Там родина перечікувала повітряні тривоги.
Після першого бомбардування дорослі вийшли на сусідню вулицю подивитися, що залишилося від будинків.
А маленький хлопчик мовчки дивився на їхні стривожені обличчя.
Дитинство закінчилося дуже рано.
Коли фабрику почали евакуйовувати до далекого Омська, разом із обладнанням поїхали й родини працівників.
Батько залишився ще на кілька днів – супроводжував обладнання.
Потім його мобілізували до армії, де він пробув із 1941 по 1946 рік.
Так маленький Володя залишився лише з мамою та братиком.

Далека сибірська осінь
Омськ зустрів українців суворою зимою.
Чуже місто.
Чужі люди.
Нове життя.
У великій кімнаті інтернату оселилося відразу кілька сімей.
Поряд жили евакуйовані з Києва та Одеси...
Усім було однаково важко.
Та ніхто не нарікав.
Мама щодня йшла на фабрику.
Вона шила шинелі для фронту. Ми з братом у цей час були в дитячому садочку.
Одного разу взяла із собою старшого сина.
– Будеш мені допомагати?
– Буду...
Вона дала хлопчикові маленькі ножиці.
Він уважно обрізав ниточки на готових шинелях.
Здавалося б – дрібниця.
Але саме з таких дрібниць і наро- джується велика історія.
Через багато десятиліть Володимир Іванович усміхнеться й скаже:
– Теж працювали на Перемогу...
У цих словах немає пафосу.
Є тільки правда.
Правда про покоління, яке ще в дитинстві зрозуміло ціну праці.

Дорога додому, 1944 рік
Україна поступово звільнялася.
Родина повернулася до Прилук.
Їх чекала рідна вулиця.
Чекала бабуся, яка всю окупацію залишалася вдома.
Чекало місто, яке було зовсім не схожим на те, що вони залишали.
Обпалені будинки.
Зруйновані школи.
Порожні вулиці.
І водночас – неймовірне бажання людей усе почати спочатку.
Маленький Володя дивився навколо й, мабуть, ще не розумів, що разом із тисячами прилучан йому теж доведеться відбудовувати своє місто.
Так починалася нова сторінка його життя.
Попереду були школа, юність, армія, велике кохання, десятки років праці, повага людей.
А поки що він був звичайним післявоєнним хлопчиком, який щиро радів тому, що знову бачить рідну вулицю Короленка, де колись почалося його життя...

Вартовий енергетичного спокою
…Після демобілізації молодий сержант повернувся до рідних Прилук уже не просто хлопцем, а сформованим спеціалістом. На руках – відмінна військова підготовка, знання електрообладнання, бажання працювати.
– Прийшов на електростанцію лаборантом, згадує Володимир Іванович. – А далі вже життя саме повело. Лаборант, електромонтер, майстер, заступник начальника РЕМ по енергонагляду.
Та насправді життя нікого саме не веде. Воно відкриває двері лише тим, хто готовий працювати.
День за днем, рік за роком накопичувалися знання, досвід, авторитет.
– Мене ніхто не тягнув. Я сам себе просував працею.
Хоча одразу додає, що були люди, яких пам’ятає все життя.
Перш за все – начальник Енергозбуту Дмитро Іванович Василенко.
– Він дуже багато чого мене навчив. Разом ми пропрацювали 39 років.
Не меншою школою життя стало спілкування з ветеранами війни, досвідченими енергетиками, які після фронту відбудовували країну.
Володимир Іванович уважно слухав старших. Ніколи не соромився перепитати. Ніколи не вважав себе розумнішим за інших.
У його трудовій біографії більше сорока років роботи в енергетиці.
За цей час він пройшов шлях від рядового працівника до заступника начальника Прилуцького району електромереж.
Його добре знали не лише в місті.
Колгоспи, заводи, підприємства району – всюди чекали інспектора Кузьменка.
– Коли казали, що Кузьменко приїжджає, вже всі знали – порядок має бути.
І справа була не в суворості.
Він вимагав насамперед дисципліни.
Бо електрика не пробачає недбалості.
Особливою гордістю Володимира Івановича є те, що за роки його роботи не сталося жодної смертельної аварії в Прилуцькому РЕМі.
Про це він говорить дуже стримано.
Без пафосу.
Наче це було звичайною справою.
Але люди, які працювали поруч, чудово розуміли, що за цими словами – тисячі правильних рішень, безсонні ночі, відповідальність за кожного працівника.
У домашньому архіві зберігається почесна грамота Міністерства енергетики та електрифікації колишнього Радянського Союзу.
Нагорода за багаторічну сумлінну працю.
Для когось це просто документ.
Для нього – пам’ять про життя, віддане професії.

«Гаврилівна» – кохання всього життя
Та найбільше багатство Володимира Івановича – не грамоти й не трудові відзнаки. Воно має ім’я. Лідія Гаврилівна.
Коли під час розмови він згадує дружину, його голос змінюється. Стає тихішим. М’якшим.
Їхня історія почалася в 1962 році на танцях у клубі «Будмаш». Молодий хлопець прийшов на вечір і побачив гарну дівчину. Родом вона була з Березової Рудки, працювала викладачкою бухгалтерської школи. Так почалося кохання, що тривало шістдесят років.

Закінченняв наступному номері