І тоді особливо гостро відчуваєш: немає «далеко». Війна – вона всюди!
Повітряні тривоги стали частиною життя. Вони звучать знову і знову. Люди прокидаються вночі, хтось біжить у коридор, хтось у підвал, хтось просто сидить і чекає, стискаючи телефон у руках. Звикають. Але це страшна звичка.
Нещодавно ворог влучив у будівлю міської ради. Почалася пожежа, яка повністю її знищила. Для міста це не просто будівля – це центр управління, місце, де вирішуються важливі питання. Тепер служби розміщені по різних приміщеннях. Незручно, складно, але робота не зупинилася.
І як завжди в такі моменти, з’являються плітки. Хтось шукає винних серед своїх. Хтось шепоче: «здали», «не так зробили», «винні ті чи інші».
Але правда проста та гірка.
Ворог один. Це росія та її керівництво. Це війна, яку вони принесли на нашу землю. Якби не було цієї війни – не було б і цих трагедій. Не було б зруйнованих будівель, не було б загиблих людей, не було б цього страху.
Не потрібно розколюватися зсередини. Це саме те, чого хоче ворог.
Особливо несправедливими виглядають звинувачення на адресу міського голови Ольги Михайлівни Попенко. У таких умовах місцева влада працює на межі можливого. І треба говорити чесно: вони не запускають ракети і не спрямовують дрони.
І тільки завдяки тому, що вчасно пролунала повітряна тривога, вдалося уникнути ще більшої трагедії – люди, які були на засіданні виконкому, встигли залишити приміщення. Усі залишилися живі.
Сьогодні багато українців вимушено живуть за кордоном. Хтось виїхав із дітьми, хтось втратив дім, хтось просто шукав безпечніше місце. Але майже в кожного з них є одна думка – повернутися.
І, мабуть, більшість таки повернеться.
Бо як би добре не було десь, Україну нічим не заміниш. Це не просто країна – це дім. Це свої люди, своя мова, свої спогади. Це відчуття, яке не поясниш.
Особливо сумують діти. Вони вчаться в нових школах, говорять іншими мовами, звикають до іншого життя. Але вони пам’ятають свій двір, свою кімнату, своїх друзів. Вони чекають повернення, навіть якщо не завжди можуть це пояснити словами.
Попереду – велика робота. Відбудова буде складною та довгою. Але це буде не просто відновлення того, що було. Це шанс зробити краще.
Сильніші міста. Кращі умови. Інша якість життя.
І дуже важливо, що ті, хто сьогодні за кордоном, привезуть назад досвід, знання, інший погляд на багато речей. Це теж частина майбутньої України.
Ми вистоїмо. Іншого варіанту просто немає.
І тоді, коли закінчиться ця війна, люди повернуться. У свої міста, у свої домівки, до свого життя.
І ми не просто відбудуємо країну.
Ми зробимо її такою, в якій справді хочеться жити.
Країну, за яку сьогодні платиться надто висока ціна.

Віктор КОПАЧЕВСЬКИЙ