Городяни (130)
Ще одна трагічна звістка сколихнула Прилуцьку громаду. Війна, яка щодня забирає найкращих синів і доньок України, знову принесла невимовний біль у наші серця. 3 липня прилучани з глибокою скорботою провели в останню земну дорогу українського воїна, який до останнього залишався вірним військовій присязі та своєму народові.
На щиті до міста, яке вже давно стало для нього рідним, повернувся загиблий військовослужбовець, старший солдат Збройних Сил України КЛЕВЦОВ Віктор Миколайович.
Віктор народився 15 серпня 1990 року в селищі міського типу Північне поблизу Торецька Бахмутського району Донецької області. Закінчив загальноосвітню школу №10 міста Торецьк, після чого здобув освіту в машинобудівному технікумі.
Із дитинства він вирізнявся доброзичливістю, відкритістю та життєлюбством. Мав багато друзів, умів підтримати, завжди був щирим і товариським. Захоплювався риболовлею, любив футбол, цінував родину та прості людські радощі.
Знову чорна звістка сколихнула Прилуцьку громаду. Війна продовжує залишати по собі не лише зруйновані міста та села, а й спустошені людські серця. 27 червня прилучани зібралися біля Собору Різдва Пресвятої Богородиці, щоб зі скорботою та глибокою вдячністю провести в останню земну дорогу свого земляка – захисника України, який, віддавши сили й здоров’я на службі Батьківщині, відійшов у вічність.
Схиливши коліна, громада попрощалася з солдатом Збройних Сил України РОМАНЧЕВИМ Олегом Валерійовичем.
Олег Валерійович народився 11 серпня 1973 року в Прилуках. Тут пройшли його дитинство та юність. Навчався в Прилуцькій загальноосвітній школі №14, після закінчення восьми класів здобув професію автоелектромеханіка в Прилуцькому професійному училищі. Працював за фахом на підприємствах рідного міста.
Війна щодня приносить Україні нові випробування, а найболючішими серед них залишаються людські втрати. За кожним іменем полеглого Захисника – доля, мрії, родина, незавершені плани та безмежна любов до рідної землі. На жаль, Прилуцька громада знову схилила голови в скорботі, проводжаючи в останню путь своїх земляків, які віддали найдорожче – власне життя та здоров’я – за свободу й незалежність України.
Останнім земним шляхом на вічний спочинок ми провели старшого сержанта Збройних Сил України МОЙСЕЄНКА Андрія Вадимовича та солдата Збройних Сил України ОДНОЛЬКА Костянтина Васильовича.
Продовження. Початок у №24
Вона працювала.
Розвивалася.
Жила.
А найголовніше – вистояла.
Одного разу впливові люди намагалися домогтися закриття та продажу друкарні.
Людмила Самойленко категорично відмовилася погодитися на це.
Їздила до обласного керівництва.
Відстоювала колектив.
Відстоювала підприємство.
І перемогла.
Після того друкарня пропрацювала ще багато років.
Прилуки в скорботі…
Знову чорна звістка прийшла з передової…
На щиті до рідного дому повернувся наш земляк – загиблий військовослужбовець, матрос Збройних Сил України БАБЕНКО Андрій Володимирович. Йому навіки 32…
Прощання із захисником України, який віддав своє життя, боронячи нашу державу від російських загарбників, відбулося 16 червня у Храмі на честь ікони Божої Матері «Цілителька» (біля Прилуцької центральної міської лікарні).
Народився Андрій Бабенко 10 грудня 1994 року. Закінчив Прилуцьку загальноосвітню школу №13, а згодом продовжив навчання в Київському транспортному інституті.
Андрій був щирою, доброю та світлою людиною, справжнім другом, готовим підтримати в будь-яку хвилину, розділити чужий біль і щиро порадіти успіхам інших. Його поважали за чесність, порядність, відповідальність і справедливість. Він умів цінувати життя, дружбу, родинне тепло та рідну землю.
Віктор КОПАЧЕВСЬКИЙ
05.06.2026, м. Прилуки
У затишному містечку Прилуки, серед буднів і щоденних турбот, живе людина, чия доля стала символом непохитної сили духу, людяності та відданості.
Іноді життя однієї людини вміщує стільки випробувань, що їх вистачило б на кілька людських доль. Саме такою є історія Людмили Михайлівни Самойленко – жінки, яка пройшла крізь повоєнний голод, тяжку працю, відповідальну керівну роботу та водночас здійснила один із найшляхетніших вчинків, на який здатна людина, – подарувала сім’ю дітям-сиротам.
Коли починаєш слухати Людмилу Михайлівну, одразу відчуваєш, що її слова народжені не просто в спогадах, а в глибинах серця. Вона відкриває двері свого життя, розповідаючи про дрібниці, які стають великими емоціями та зберігають тепло часу.
Її розповідь починається з болючих спогадів про дитинство.
Незагойна рана дитинства
Є спогади, які не тьмяніють навіть через вісім десятиліть.
Для Людмили Михайлівни Самойленко таким спогадом залишилося дитинство. Сімейне життя було тісно пов’язане з залізницею, але дитячі роки її не були легкими.
Останні коментарі
-
Потрібні нові системи сповіщення
Написав Антон 22.02.2024 (Міські новини)
- Бажано, щоб і старі системи сповіщали про відбій
- Як вони так швидко вибиваються ті ями...
- Але ж проблема існує...
Заголовок
- У Прилуках працюють сім Пунктів незламності Прокоментуй першим!
- Нова теплотраса для двох будинків Прокоментуй першим!
- Ветерани з Прилук отримають безоплатні протези за сприяння Валерія Дубіля та фонду «Надія» Прокоментуй першим!
- Укриття в школах і дитсадках: кому, коли та за яких умов дозволено доступ? Прокоментуй першим!
- «Ми поруч»: Прилуцький Червоний Хрест продовжить роботу під керівництвом Артема Александрова Прокоментуй першим!
- Бронза чемпіонату Європи – у прилуцького боксера! Прокоментуй першим!
Реклама
Теги
Фото зі статті
Хто на сайті
Зараз 1068 гостей и жодного зареєстрованого користувача на сайті